20-ти річна львів’янка 2 роки живе в АТО і мріє стати капеланом


    Оля Ільчишина в 17 років покинула рідне місто, заради того щоб допомагати людям на лінії фронту.
Вона приїхала на Донеччину в січні 2015 року в лютий мороз… Пройшла через обстріли на блокпостах,
самотність в прифронтовому містечку, відсутність води та світла і через всі побічні труднощі війни. 
Все це, не зупинило її, а навпаки мотивує продовжувати служити постраждалим з більшою ретельністю.
Що саме спонукає її не вертатися в Львів – в архітектурну перлину України, в місто де в традиціях 
і архетектурі гармонійно поєдналася старина та сучасність... Туди, звідки не втекають, а прагнуть
жити там? 

 З самого малечку мої батьки прививали любов до нашої країни, тому Україна завжди була і буде в моєму серці. І коли в 2014 році настав важкий час для всіх нас, десь в глибині я знала-моє місце в епіцентрі болю. На той час мені було 17 років. В голові постійно крутились думки «чим я можу допомогти» людям в яких життя змінилося в одну мить на суцільний жах, і почала шукати можливість поїхати на Схід.

Як ти попала саме в місію FrontLine?

Я знала,  хто шукає, той знайде.  Якось натрапила в Facebook на пости місіонера Петра Дудника про роботу їхньої команди на лінії фронту, тоді ще невідомому для мене місті, і вирішила запитати чи потрібна їм моя допомога. Відповідь була позитивною,   я одразу купила квитки на поїзд  і через добу була в середовищі страшенного стресу і болю, але і неймовірних можливостей. Був січень 2015 р… Ось так і почались мої поїздки на Схід… Побувавши раз, ти вже не можеш не повертатись назад, туди де тебе потребують люди і хоче бачити Бог.

З якими намірами із самого початку ти їхала на Донеччину?

Їхала я з намірами бути медсестрою на фронті, пройшла курс тактичної медицини. Але все склалося трішки по іншому -  я стала місіонером, закінчивши Словянську місіонерську школу для прифронтових міст. На даний момент служу людям в м. Золоте, Луганської обл. Живемо майже на лінії  розмежування біля окупованого Первомайську. Разом з людьми переживаємо всі моменти життя в зоні бойових дій-обстріли, відключення води, постійні чутки про скорий прихід ЛНР.

Що конкретно ви робите на лінії розмежування?

В наше служіння входить багато сфер- гуманітарна допомога, відкриття центрів допомоги населенню, праця з дітьми і підлітками, відктиття літніх таборів, роздача продуктових наборів, розвозимо буржуйки та дрова, відвідуємо хворих.  Але головне, що потребують люди, які кожен вечер засинають під звуки кононад – це прості обійми, добрі слова надії, та любов. Саме це робить неймовірні речі з тими, котрі  розчарувалися і загубили сенс життя.

Що для тебе найцінніше в твоєму служінні?Для мене з самого початку найголовнішим служінням було служіння солдатам. Вони для мене найрідніші і за них по-особливому хвилююсь. Стараюсь постійно підтримувати їх, якщо потрібно-лікую, печу їм тортики, розповідаю про Бога, який їх любить і хоче їхнього спасіння а не смерті. Солдати-вони як діти, які потребують турботи і відчуття, що їх хтось любить. Я мрію служити капеланом в госпіталі або все-таки стати медиком на передовій. Вірю, що відкриються нові можливості і горизонти для служіння військовим, і людям які постраждали від бойових дій. Звичайно не все так ідеально як здається-не раз були моменти коли хотілося все залишити і повернутися у рідний  Львів , де друзі і рідні, затишна кімната, спокій…

 Бувало виходиш на вулицю ввечері і розумієш-ти сам, немає куди іти, нікого немає поряд. Але саме в такі моменти ти розумієш свою залежність і потребу в служінні людям і в  Богові. І тоді ти відчуваєш, що ти там, де маєш бути. Це непервершене відчуття, коли ти відчуваєш що знаходішся в центрі  болі та страждань, і тут люди потребують підтримки.

 Зараз мені 20, і я вже третій рік служу на Донбасі, і розумію, що це найкращі  моменти  мого життя!

Шукайте  місце, де вас потребують люди – саме там  ві обовя'зково знайдете своє призначення!

З любов’ю в серці Ваша львів’нка Оля Ільчішина

Інтерв’ю записала Анна Чабан